Вдячність - властивість сильної і хорошої людини
Виступаючи на відкритті турніру пам’яті Ю.Крежевицького, міський голова Н.Дзюба висловила думку, яка душевно об’єднала всіх присутніх: дай Бог кожному вчителю таких вдячних учнів, які бережуть пам’ять про свого наставника протягом життя. Серед таких учнів Н.М.Дзюба в першу чергу назвала Л.Л.П’яту, уродженця Яготина, заступника голови Київської обласної федерації футболу, ініціатора проведення меморіалу Ю.Крежевицького в Яготині, який цього року відбувся уже вчетверте.
Вдячність - необхідна властивість повноцінної, сильної і хорошої людини. Вдячність не мовчить і не ховається в минулому, вона розказує сьогодні про добро, яке ти отримав колись від когось. Леонід Леонідович П’ята на ділі демонструє, що вдячність - навіть в наш прагматичний, скупий на сентименти, замішаний на грошах, час— реально існує.
Леонід Леонідович - випускник Яготинської СШ№ 2, кадровий офіцер Збройних Сил (закінчив Київське Вище інженерно-радіотехнічне училище протиповітряної оброни), генерал-майор СБУ у відставці, людина з величезним життєвим досвідом, який не забуває своєї малої Батьківщини і завдяки організаційним здібностям і харизмі якого турнір пам’яті Ю.Крежевицького існує, проводиться на такому пристойному рівні.
...Я пам’ятаю цього швидкого і різкого вінгера, який виступав в чемпіонаті Яготинщини в «окаянні» дев’яності. Досі незручно перед ним за епізод, коли, не встигаючи за ним, я пішов в підкат, але зіграв уже не в м’яч, а в ногу. Не знав я тоді, що б’ю по ногах майбутнього генерала СБУ…
Нині Леонід Леонідович - людина, про яку можна говорити , що це селф-мейд-мен, людина, яка створила сама себе. Знаннями, навиками, енергією, комунікабельністю, наполегливістю. Це - людина з твердою позицією. Він - чи не єдиний генерал СБУ, який добровільно подав у відставку в 2012 році, коли зрозумів, що його громадянські переконання і життєва реальність є несумісними.
Читаючи тексти Леоніда П’яти у «Фейсбуці», переконуюсь, що це справді золотий медаліст - у нього все в порядку з контентом і пунктуацією. До речі, в пості одного з народних депутатів нещодавно нарахував 17 пунктуаційних і 11 граматичних помилок. І це в тексті з семи речень.
Леонід Леонідович 18 червня відзначає свій піввіковий ювілей. З нагоди цієї події ми поспілкувалися з нашим відомим земляком.
Згадайте, за яких обставин Ви потрапили на відділення футболу в ДЮСШ? Самі пішли,привели батьки чи «за компанію» з товаришами?
Л.П'ята: В ті часи діти грали в футбол на вулицях, біля дворів. Не був винятком і я. Згодом мій батько, який свого часу непогано грав сам( виступав за збірну Ленінградського військового округу), купив мені шикарний подарунок—справжній футбольний м’яч! З гумовою камерою , яка запихалася у шкіряний корпус, а потім все це потрібно було довго шнурувати. Але це був свій, справжній футбольний м’яч, з яким я не розлучався весь вільний від навчання час. Я навчився непогано «набивати»--жонглювати м’ячем на кількість разів. І коли до нас у школу прийшов тренер ДЮСШ В.Пряха, аби відібрати найздібніших у секцію футбола, я пройшов легко. З рік я потренувався у Пряхи, а потім перейшов до Крежевицького.
Які найцікавіші спогади з Вашого футбольного дитинства?
Л. П'ята: Дитячі спомини завжди яскраві і тримаються в пам’яті довго. Згадати, звичайно, є що. Пригадую матч з ровесниками з Дарницького району( Дарниця тоді була шефом Яготинського району). Під час нашої атаки на ворота суперників захисник дарничан так мене «зустрів» на лівій бровці, що після зіткнення з його коліном у мене вилетів зуб. Тоді я особливо гостро відчув, що футбол—гра справжніх чоловіків. Наступний епізод був уже без травм і втрат: наша ДЮСШ грала на «Колосі» з Баришівкою. І я десь метрів з 25-ти так вдало «приклався» до м’яча, що він влетів у ворота суперників! Гол був красивий і В.Д.Осауленко, тодішній голова райспорткомітету, оголосив моє прізвище як автора голу на увесь стадіон. Уявіть, який я був радий! Уже коли ми стали старшими, Юрій Григорович створив супер-команду, яка практично « в одні ворота» виграла чемпіонат області, зігравши лише один матч внічию. Виступали ми і на Всеукраїнському рівні—в першості Центрального Товариства «Колос». Виграли у груповому турнірі у Чернігова і Тернополя й поїхали на фінальні змагання у Волочиськ на Хмельниччині. В тій команді тоді грали М.Приймак, О.Марусецький,Г.Василенко, В.Хвостіков. Крижевицький умів тримати дисципліну. Того дня він поїхав на вокзал купувати квитки для команди додому, а ми , користуючись відсутністю наставника, зробили «набіг» на черешню. Повертається Григорович з квитками, а ми всі—на дереві…
Ми тоді в півфіналі домінували, але господарям все ж програли 1:2 –трохи не пощастило плюс помилки воротаря. Зате у матчі за третє місце буквально «розірвали» закарпатців—6:2 !
Така серйозна «спортивна закваска» допомагала потім при вступі до військового училища, під час навчання?
Л. П'ята: Я закінчив школу з золотою медаллю, так що при вступі мені не потрібні були ніякі додаткові бонуси, які би полегшили процес вступу. Спортивні в тому числі. Зате коли я вже став курсантом, я потрапив до збірної училища і виступав на першість Київського військового округу. Їздили, пам’ятаю, в Артемівськ і я завдяки футболу не відбував військові табори після першого курсу. Команда у нас була досить сильною, грали хлопці-вихованці знаменитої футбольної школи «Дніпро-75», де виховувалися О. Протасов та Г.Литовченко. Звичайно, коли ти граєш за училище, захищаєш його спортивну честь, то ставлення до тебе відповідне. Мене поважали викладачі і керівництво училища не лише за успіхи в навчанні, а й за спортивні здобутки. По закінченню училища я потрапив до Ленінградського військового округу і там також знайшлися аматори шкіряного м’яча. Я, так уже склалося, став згуртовувати навколо себе любителів цього виду спорту. Так що по життю я йшов пліч-о-пліч з футболом. Взагалі, коли ти вмієш грати у футбол і любиш футбол, ти завжди знайдеш розуміння й підтримку і матимеш авторитет.
Зараз вдається підтримувати спортивну форму?
Л. П'ята: Свого часу збиравсся з такими ж, як і я, аматорами футболу на Оболоні. Регулярно бігав, отримуючи масу емоцій. Зараз стараюся відвідувати тренажерний зал, аби підтримувати організм в тонусі.
Вашим знайомствам в середовищі відомих футбольних «зірок» можна лише позаздрити. Як так вийшло, що Ви так близько заприятелювали з стількома відомими футбольними людьми?
Л. П'ята: Запам’ятав свою першу безпосередню зустріч з В.Мунтяном. Ще будучи курсантом військового училища, ми виступали на першості Київського військового округу. Грали з танковим училищем. На кафедрі фізвиховання там якраз і працював Володимир Федорович. Тоді йому було десь під сорок і він ще виходив у складі команди училища. Він нам «поклав» такого голяру метрів з 35-ти! Зараз ми з ним тепло приятелюємо, зустрічаємось, він - проста і компанійська людина. Працюючи в Бориспільському СБУ, я познайомився з І.Ковалевичем, президентом ФК «Борисфен», який тоді виступав у вищій лізі українського футболу. Пізніше, коли доля закинула до Одеси, зустрівся з Л.Буряком. Якось зателефонували мені, щоби я допоміг відомому футболістові, легенді Київського «Динамо». Ми зустрілися і проговорили години три. Згадували матчі «Динамо», феєричну гру команди в 1975-му, Леонід Йосипович розповів багато про Лобановського, про гравців «Динамо», про життя команди, яке невідоме широкому загалу уболівальників, подарував мені свою книгу. Для мене це була подія. Ми домовилися зустрітися вже в Києві. Так ми й здружилися і нині ми мешкаємо поряд, сусідами. З Ващуком я познайомився теж в Одесі. Приятель Буряка попросив, щоби я знайшов час і зустрівся з колишніми гравцями «Динамо» С.Федоровим і В.Ващуком. Поговорили, я допоміг розібратися у їх проблемі. І так склалося, що з тих пір у мене з Владиславом склалися приятельські відносини, якими я дорожу і намагаюся всіляко підтримувати.
В Інтернеті я прочитав, що Ви входили в склад оргкомітету з проведення турніру пам’яті В. Лобановського…
Л. П'ята: Так, працюючи в СБУ, я займався питаннями протидії терористичим загрозам і забезпеченням безпеки глядачів під час масових заходів. Зібрання великої кількості людей в одному місці завжди несе в собі загрозу і потенційну небезпеку виникнення конфліктних ситуацій. А будь-яке ЧП може спричинити паніку і жертви. Тому мій досвід в цій сфері був необхідний організаторам. Але я скажу, що безпосередньо цими ж питаннями займався й під час проведення «Євро-2012», який , як відомо, проходив в Україні. Коли я взявся за цю роботу, розробляючи заходи безпеки, виявилося, що ніхто в Україні глибоко цими питаннями ніколи не займався. Міжнародних футбольних змагань такого масштабу з напливом такої кількості уболівальників Україна ніколи не проводила. Не було ні фахівців, ні напрацювань. Тоді я вирішив звернутися за допомогою до колег з-за кордону. Зв’язався з ізраїльськими фахівцями—вони в цьому плані найкращі. Приїхав до Києва один з їх представників, за плечима якого досвід роботи на Олімпіадах в Атланті і Сіднеї . Він озброїв нас методикою, дав багато цінних порад. І, як ви знаєте, «Євро-2012» в Україні пройшло спокійно, без ексцесів і інцидентів. А, спостерігаючи минулорічний розіграш Чемпіонату Європи у Франції, скажу як фахівець, їхні спецслужби попрацювали не надто ретельно. Було допущено чимало помилок, що й призвело до низки конфліктних ситуацій між групами уболівальників. До речі, саме під час підготовки до «Євро-2012» мені вдалося познайомитися з Б.Колесниковим, який «на собі» витягнув підготовку до чемпіонату, з Г.Суркісом, з тодішнім директором НСК «Олімпійський», талановитим менеджером, В.Генінсоном.
В чому полягає Ваша діяльність на посаді заступника голови Київської обласної федерації футболу?
Л. П'ята: Я є куратором двох комітетів федерації: з питань роботи стадіонів і безпеки, а також етики і чесної гри. Моє основне завдання—розбудова футбольної інфраструктури області. Як заступник голови ОФФ я вже разів зо три об’їздив всю Київщину. Вивчив всю футбольну інфраструктуру районів області. З цієї точки зору виділяються в кращий бік Києво-Святошинський район, Буча, Вишгород, Бориспіль. Інші райони—це здебільшого консервація радянських часів—як збудували щось в 70-х –80-х роках, так це залишилось і понині, хіба що трохи підремонтовують. І скрізь панують споживацькі настрої: дайте кошти, допоможіть, посприяйте. Зрозуміло, що місцеві бюджети інколи ледве зводять кінці з кінцями, але на цьому тлі я бачу: там, де працюють зацікавлені люди, там знаходять кошти і ресурси. Приклад: поїхав у Таращу. Футбольне поле—клапоть чорної утоптаної землі майже без трави. «Чому не доглядаєте за газоном?»--питаю. « Так на полив треба 600 тисяч гривень, а де ми їх візьмемо…» А в Тетіївському районі є село Денихівка. Там місцеве керівництво зробило такий газон, ну наче на НСК «Олімпійський»--полив, стрижка, підживлення, агрономи слідкують . Люди хочуть, щоб у них було по-сучасному, щоб , дивлячись на газон, душа радувалась, от і шукають засоби, а не виправдання. Що стосується стадіону «Колос», що в Яготині, то треба сказати, що я провів чимало дискусій з міським головою Н.М.Дзюбою. Становище було не вельми привабливим: як запам’ятав я його ще з шкільних років, таким він залишався до останнього часу. Приємно, що Наталія Миколаївна дослухалася до аргументів і ми сьогодні бачимо, що поволі, але «Колос» модернізується. Відремонтовано душові, роздягальні, збудовано нові трибуни для глядачів, захищені від дощу. Я бачу, що цілком реально найближчим часом звести другу чергу трибун. Вже виходять «на фінішну пряму» роботи з облаштування футбольного майданчика з штучним покриттям. Я віддаю належне мерові міста, яка з притаманною їй діловитістю взялася за конкретне вирішення цих питань. Проте окрім матеріальної бази необхідно піднімати рівень дитячо-юнацького футболу. Тут у нас цілковитий провал. Ми просто зобов’язані усвідомити важливість цієї проблеми і приділити велику увагу підготовці тренерів, піднявши престижність їхньої праці. І тоді, через масовість, здорову конкуренцію ми зможемо повернути Україні статус сильної футбольної держави.
Ви відвідали багато країн світу, бачили як там живуть люди. Чим можна пояснити, що Україна, яка посідає перше місце в Європі за покладами урану, заліза, титану, марганцю, яка має власне золото, природній газ, вихід до моря, володіє третиною світових запасів чорнозему, має найвищий в світі коефіцієнт транзитності скотилася до статусу найбіднішої країни Європи? Цьому є якесь логічне пояснення?
Л. П'ята: Коли ми відвідуємо зарубіжну країну, то що нам, насамперед, кидається у вічі? Культура людей, охайність, порядок, законослухняність. А що у нас? Кількість людей, які смітять навколо себе, руйнують і нищать значно більша за тих, хто прикрашає, прибирає, упорядковує. Для наших людей є аксіомою: якщо щось законом заборонено, але цього дуже хочеться, то можна на закон плюнути. Є у мене приятель зі США Кріс. Він живе в Києві. Часто каже: ви навіть не уявляєте, настільки у вас прекрасна країна. І якби кожен навколо себе робив «шматочок Європи», країна би разюче змінилася. Тобто я вважаю, що попри нашу орієнтацію на європейську перспективу, народ наш ще не заслужив, щоби вважатися європейцями. Ми пишаємося своєю волелюбністю, але «воля»--це «творю, що хочу». Європейці понад усе ставлять поняття «свобода». А свобода—це усвідомлена необхідність. Це необхідна для нормального функціонування суспільства система обмежень, «правила гри», які потрібно чітко дотримуватися. Але у українців інша ментальність: ми живемо, орієнтуючись на власне «хочу», а не суспільно необхідне «треба». Буваючи , наприклад, в США, звертаєш увагу на разючу відмінність нас і американців в плані заполітизованості. Жителі Штатів живуть собі, часом навіть не знаючи, хто у них мер міста, вони не цікавляться хто з політиків скільки украв і коли піде у відставку якийсь там міністр. Ми ж, навпаки, живемо, свято віруючи, що політики нас виведуть на «світлий європейський шлях». Зачаровуємося їхніми медоточивими обіцянками . Голосуємо за них, відстоюємо свої політичні симпатії до готовності бити пики один одному. А через півроку розчаровуємося у своєму виборі, проте власну відповідальність за провального політика, якого привели до влади, рішуче заперечуємо. Справді, я бував у багатьох країнах. Зрозумів, що для налагодження нормального життя не потрібно «видумувати велосипеда»--все уже придумано, випробувано практикою. Треба просто цей досвід у себе застосувати. Самим. І для цього не треба членства в ЄС чи в якійсь іншій інституції. Хто нам заважав протягом 25 років незалежності, без членства, зробити, приміром, страхову медицину? Або реформувати армію за найвищими стандартами, що й НАТО б позаздрило?
Я читаю в «Фейсбуці» Ваші тексти про проведення дитячих футбольних турнірів. Мені дуже імпонує одна Ваша фраза, яку недавно прочитав: «Не важливо яке в нас було дитинство, важливо, яке дитинство ви зробите для своїх дітей»…
Л. П'ята: Так, я переконаний: позитивні перетворення в країні будуть можливими лише тоді, коли ми почнемо приділяти увагу молоді й дітям. Діти — це маленькі дорослі, і від того, якими саме вони виростуть, — залежить майбутнє кожного суспільства. І я вірю, що наші діти житимуть в суспільстві без насильства, без корупції,в умовах справжньої демократії. Тому обов’язок дорослих—зробити все залежне, щоби діти виросли щасливішими за нас, освіченішими за нас, здоровішими за нас.
Редакція газети «Яготин—місто моє» щиро вітає Вас, Леоніде Леонідовичу, з ювілейним днем народження! Прийміть наші найкращі побажання міцного здоров’я, добра, благополуччя та всіляких гараздів Вам і Вашій родині. Нехай Ваша життєва дорога в’ється по висхідній, множиться радістю та всіма земними благами. А кожен день буде щедрим на радісні звістки, приємні події, особисті досягнення та благородні справи.
