A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Яготинська міська рада
Київська область, Яготинський район

Малинка Микола Панасович

Микола Панасович Малинка (16 лютого 1913, Лісняки — 14 грудня 1993, Яготин) — український художник. Організатор Яготинської студії самодіяльних художників. 

Микола Панасович Малинка народився в сім'ї селянина-бідняка в селі Лісняки, Яготинської волості, Пирятинського повіту, Полтавської губернії. 

Малювати почав з раннього дитинства. 

У шкільні роки (1928–1929), як згадував сам Микола Панасович:« … за рекомендацією художника-професіонала Л. Брюммера, який орендував на той час панський маєток, завісивши всі його стіни сонячними пейзажами Криму, а сам жив з того, що займався фотографією, він наполягав, щоб я після закінчення школи йшов вчитися тільки до художнього технікуму. Але ні мої рідні, ні мої друзі не підтримували мого наміру — мене тільки відмовляли: « Мовляв, це не професія, та й не потрібна вона в роки перших п'ятирічок.» 

Після закінчення семирічки у 1929 році Микола Малинка поступив до Харківського кооперативного технікуму на книжкове відділення.

Тут він вперше познайомився з монографіями про художників, у міських музеях відкрив для себе справжній живопис і восени 1933 року поступив до Київського художнього інституту на графічний факультет та закінчує перший курс. 

Освіта

1934 у Києві три інститути (Харкова, Одеси та Києва) реорганізувався в один Всеукраїнський Художній Інститут. Після всіх конкурсних випробувань допущених студентів трьох вузів, в тому числі і Миколу Малинку зараховали спочатку на підготовчий курс, після чого він закінчив ще два курси живописного факультету.

У 1937 р., перервавши навчання, призвавсяся в армію на дійсну військову службу до Особливого каваллерійського полку Наркому Оборони. На той час при цій військовій частині, що дислокувалася в м. Москві, знаходилася ізостудія ім. М. Б. Грекова. Наказом політуправління Московського військового округу Миколу Малинку було переводено до цієї студії, як молодого художника початківця, де він навчався у таких відомих художників як Х. Ушенін— художній керівник, Е. А. Кацман— малюнок, В. С. Сварог— живопис, А. М. Герасімов. До кінця 1939 р. в студії навчалися 25 червоноармійців. У газеті «Правда» (випуск за 7 грудня 1939 року) відзначені двоє з них:« За п'ять років Студія перетворилася на художню школу всеармійського значення... Червоноармійці М. Малинка та Ф. Усипенко навчаються два роки. Це скоромні, працьовиті і обдаровані люди. Вони давно вже звернули на себе увагу викладачів Студії. В обох соковитий живопис, тонке розуміння колориту, вдалі композиції ... » 

Та влітку 1939 р. М. Малинку, Х. Ушеніна та Ф. Усипенко надіслали у творче відрядження на батьківщину І. В. Сталіна в м. Горі. У цьому творчому відрядженні ним були написані такі роботи як: «Загальний вигляд м. Горі» — з 1940 р. знаходиться у в Красноярському художньому музеї ім. В. І. Сурикова. «Ленін і Сталін біля карти фронтів Громадянської війни», «Визволення Західної України».

Багато інших експонувалися на художній виставці Студії Центрального будинку Радянської Армії присвяченій 20-річчю РККА, були відзначені грамотою Політуправління Московського військового округу. 

Воєнні роки (1939–1945)

Одразу ж після демобілізації у грудні 1939 р., на початку 1940 р. Комітет у справах Мистецтв при РНК УСРР Миколу Панасовича Малинку відряджено на Західну Україну до м. Косів Станіславської обл. (пізніше Івано-Франківської) для організації там на Гуцульщині художньо-промислового училища. 

Спочатку він працював у якості в.о. директора, а потім завуча та художнього керівника. Молодий художник був захоплений красою Карпатських гір, багатством місцевого етносу та фольклору з яким його назавжди пов'язали спогади з цим чудовим краєм. Але у зв'язку з важким сімейним станом (батько був паралізований, а маленька донька лежала в гіпсі) через рік він був змушений повернутися до рідного села. 

Друга світова війна підступає до кордонів Радянського Союзу. У перші дні війни його через важку форму туберкульозу не взяли до фронту. Микола Панасович залишився працювати на місцевій залізниці і опинився на окупованій гітлерівською армією території. 

Тільки завдяки великій земельній ділянці батька, він зміг прогодувати свою родину, їм вдалося вижити протягом двох жахливих років, а потім ще, завдяки щасливому випадку, втік з полону на одній із залізничних станцій прямо з потягу, що відправлявся нацистами до Німеччини. 

Після звільнення Яготинського району восени 1943 р. M.П. Малинка, незважаючи на важку форму туберкульозу, призвався до діючої армії до складу 209 батальйону аеродромного обслуговування 8-ї повітряної армії 2-го Українського фронту. 

Після демобілізації у грудні 1945 р. повернувся до м. Яготин, де жила його родина. 

Часи випробувань

У перші повоєнні роки родині ніде було жити. Писав транспаранти, плакати, тощо. Але така робота не приносила Миколі Панасовичу ні морального, ні матеріального задоволення і, попри те, що на ті часи подорожувати було дуже скрутно, йому все ж вдається хоча й зрідка приїзджати до столиці. Для творчої роботи митця на той час не було ніяких умов, але, перебуваючи ще під не охоловшим від згарищ враженням війни, Микола Панасович продовжує писати. Невелике полотно , кілька інших його робіт побували тоді на виставці у м. Києві. 

У 1949 р. його приймають до Спілки художників СРСР; трохи пізніше, в 1955 р., після безплідних років поневіряннь, він випадково дізнається про існування Київського товариства художників (надалі: КТХ), де, як виявилося, працювали його товариші по інституту. Для нього, художника з периферії, роблять вийняток та приймають до КТХ. 

Нарешті Микола Панасович отримав можливість творчо спілкуватися зі своїми товаришами по покликанню, розширити сюжетний та жанровий діапазон малювання, трохи поліпшити тяжке матеріальне становище родини. Позначилося позитивно і те, що за часів «хрущовської відлиги» радянська інтелігенція отримала деяку свободу. У їх числі Микола Малинка розпочав роботу художника-копіювальника, з подальшою участю у творчій групі. 

З 1957 р. Микола Панасович прийшов до написання серії російських та українських народних казок О. С. Пушкіна, К. І. Чуковського, Х. К. Андерсона та ін. 

У 1958-59 роках брав участь у 4-ій обласній художній виставці, а також багатьох інших виставок. Приходить перше визнання: робота «Аркан, гуцульський танець» придбано з виставки Міністерством Культури УРСР. 

У 1962 р. КТХ увійшло до складу Всерадянського художнього фонду, і М.П. Малинка став його членом. 

Творча діяльність

Коли в 1959 р. у зв'язку з наближенням Шевченківського ювілею, громадськість м. Яготина та міська влада звернулися з проханням виліпити бюст Шевченка, він спорудив пам'ятник Кобзарю, який гостював у юнацькі роки і працював у місцевій садибі в одного з представників найстарішого князівського роду І хоча за освітою Микола Панасович не був скульптором, йому все ж без зусиль вдалося виліпити чудовий бюст. 18 жовтня 1959 року погруддя було урочисто встановлено на постамент, відлитий із залізобетону пам'ятник стоїть по цей час.

Прагнучи відобразити історичні події з життя рідного міста і краю, М.П. Малинка створив безліч яскравих та самобутніх полотен. Багато часу та сил він безкорисливо віддає створенню місцевого краєзнавчого історичного музею, для експозиції якого передає свої роботи, які ілюструють місцеву історію. Ця історія нерозривно пов'язана з такими відомими особистостями минулих сторіч, як останній гетьман Лівобережної України К.Г. Розумовський, міністр народної освіти Росії А.К. Розумовський, його дочка В.А. Розумовська (в заміжжі - Рєпніна), князь М.Г. Рєпнін-Волконський, прогресивні інтелектуали того часу Т.Г. Шевченко, М.В. Гоголь, Є.Г. Гребінка, А.В. Капніст та інші. 

У Яготинській картинній галереї нараховується понад 350 картин з Художнього фонду СРСР, серед яких, багаті місцевим колоритом полотна Миколи Малинки. Він поклав у свої портретні полотна не тільки стиль соціалістичного реалізму, але й загальну повагу до людей великої праці та таланту. Зокрема - Народній художниці Катерині Білокур, Герою Соціалістичної Праці Петру Роговцю, радянськиму парламентеру О.П. Кузнєцову, невтомній трудівниці-буряководові Євдокії Паліводі та багатьом іншим. 

У Сулимівському краєзнавчому музеї ім. двічі Героя Радянського Союзу А. Г. Кравченка на почесному місці портрет генерала-полковника, виконаний М. П. Малинкою. Він же — автор відомої картини «Форсування Десни танками Т-34 у районі Лютежа». Пензлем художника перенесені на панорамні полотна зображення первісної стоянки доісторичних людей в археологічному музеї «Добраничівська стоянка» у с. Добраничівка, Яготинського району. 

Микола Панасович був організатором і тривалий час керівником Яготинської ізостудії самодіяльних художників, автором першого меморіалу Слави загиблим землякам у роки Великої Вітчизняної Війни, пам'ятної стели присвяченій подвигу підрозділа лейтенанта Григорія Посітка в 1943 р., барельєфу жінки на стелі загиблим працівникам цукрового заводу у м. Яготині, меморіалу в с. Панфили, герба Яготина, встановленого на трасі Київ-Харків та багатьох інших історичних скульптурних робіт. 

M.П. Малинкою написані сотні полотен, де зображені пейзажі рідного краю, історичні події в ньому, портрети видатних історичних персонажів. Його роботи знаходяться у приватних колекціях прихильників живопису зі Швейцарії, Канади, Голландії, Австралії, Америки. У Канаді дві роботи з його шевченкіани можна знайти в експозиції Музею Т. Г. Шевченка в м. Торонто. Кілька полотен, включаючи й відомі «Кобзарі», виставлялися в 1988 р. у Нью-Йорку (США) — як частина колекції родини Воскобойник, українських емігрантів зі шт. Пенсільванія; ця колекція постійно демонструєтся у Пенсільванії (State College, PA). 

До виходу на пенсію у 1973 р. працював в живописно-скульптурному комбінаті Київського обласного відділення художнього фонду УРСР.

До числа відомих робіт художника належать: 
«Аркан, гуцульський танець», 1957 — картина придбана з виставки у 1958 р. Міністерством Культури УРСР, м. Київ. 
«На високій долині», 1959 — картина знаходиться в приватній колекції родини Ботте, м. Мельбурн, Австралія 
«Каштанова алея, де гуляв Тарас Шевченко», 1961 — картина знаходиться в Національній Філармонії України, м. Київ 
«Копиці під снігом», 1961 — копія картини знаходиться в приватній колекції м. Цюріх, Швейцарія 
«Метелиця», 1962 
«Літо», 1963 — копія картини знаходиться у приватній колекції м. Цюріх, Швейцарія 
«Дума про козака», 1969–1992 
«Гуцульський базар», 1970 
«Золоте зерно», 1970 
«Натхнення», 1970 — картина знаходиться в меморіальному музеї-садибі Народної художниці Катерини Білокур 
«Зимовий ліс», 1971 — копія картини знаходиться у приватній колекції в Голандії 
«Невільничий ринок у Каффі», 1972 
«Кобзар», 1975 
«Григорій Сковорода і кобзар», 1975 
«Вітряки», 1978 
«Косовиця», 1980 
«Кобзарі», 1980, авторський повтор — картина знаходиться у Woskob Private Collection of Ukrainian Art, USA 
«Березовий гай», 1981 
«Козацький курінь вечеряє», 1981 
«Гречихи цвіт», 1982 
«Ялинки під снігом», 1982 
«Солдатські вдови», 1985 
«Кобзарська рада», 1987 — картина знаходиться у Національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав» 
«Гетьман Іван Мазепа», 1987 
"Т. Г. Шевченко читає «Тризну», 1988 
«Мрії юного Тараса про волю», 1988 
«Автопортрет Т. Г. Шевченко для Варвари Олексіївни Рєпніної-Волконської», 1988 — картина передана до Музею Т. Г. Шевченка у м. Торонто, Канада 
«Думи мої», 1990 — картина передана до Посольства України у м. Мельбурн, Австралія 
«Батьківське подвір'я», 1991 
«Гіркий шлях у неволю», 1991 
«Петро Перший та гетьман Полуботок», 1991 
«Богоматір з немовлям», 1992 — копія ікони (панахранти) російського художника М. А. Врубеля написаної на цинкових пластинах маслом з елементами золочення у 1884–1885 рр.. для оформлення одноярусного мармурового іконостаса Кирилівської церкви у м. Києві. 
«Проголошення Радянської Влади», 1993 — картина передана до Посольства України в м. Мельбурн, Австралія 
«Флігель у маєтку М. Г. Рєпніних», 1993 — картина передана до Музею Т. Г. Шевченка у м. Торонто, Канада 
«Мальви», 1993 
«Косарі», 1985 
«На пасовищі» 

Визнання заслуг

Рішенням Яготинського міськвиконкому від 11 вересня 1990 М. П. Малинці присвоєно звання почесного жителя міста Яготина. 

З нагоди 50-річчя Студії військових художників імені М. Б. Грекова, занесений до ювілейного каталогу. 

Знаходиться в Реєстрі професійних художників Російської імперії, СРСР, «російського зарубіжжя», Російської Федерації та республік колишнього Радянського Союзу XVIII–XXI ст. 

Національною телекомпанією України УТ-1 в серпні 1993 р. в програмі «Надвечір'я» створена телевізійна передача про життя і творчість М. П. Малинки.

СТАТТЯ "МАЛИНЧИНА СВІТЛИЦЯ" В THE NEW PATHWAY UKRAINIAN WEEKLY, CANADA N 5 07.02.2013

До 100-річчя від дня народження художника Миколи Малинки 

Яготин – одне з тих чарівних містечок на Київщині в Україні, де тісно переплелися штрихи сьогоднішнього і вчорашнього. Що не камінь тут – то й історія, що не ім’я – то й характер. Серед тих імен є одне, яке, можливо, не знають у Канаді так, як знають в Яготині. Це – ім’я Миколи Панасовича Малинки, художника... Художника не просто “від пензля”, а “від Бога”, бо ні про кого не почуєш ось, скажімо, таке: “Оце як повернете од станції направо і минете Малинчину хату...” Або: “Міський базар?.. Так це ж недалечко, одразу за Малинчиною хатою...” Що ж то за “Малинчина хата”, що служила і досі служить людям замість дороговказу? Зразу скажу: це єдиний дім в Яготині, де німа цегла ніби промовляє до перехожих. Микола Панасович, будуючи його десь у 1970-х, чіпко, як і годиться артистичній натурі, вловив глибоко затамований загальний настрій і висловив його... у кафельній мозаїці на всю стіну. Зобразив він на ній молоду українку у вінку та вишиванці, в руках – старовинна кобза. Не було людини, яка минула б ту хату байдуже. 
Микола Панасович був з тих митців, що мав “чуття на тему”. Важко сказати, чи від природи воно було даровано йому, чи надбано під час навчання (в Київському художньому інституті 1933–1937 рр. та Московській студії художників-баталістів ім. Грекова 1937–1939 рр.) і роботи у студії прикладного мистецтва на самобутній Гуцульщині... Але на його картинах кожен знаходить саме те, що шукає. Сам же художник ніколи не носився з ідеєю пропхнути свої твори на видноту, як траплялося з іншими. Хоча йому ще й щастило жити та творити разом з Олександром Степановичем Непорожнім – людиною, яка була згустком організаторського хисту, віри в Україну та її людей. Такому чоловіку, як Непорожній, достатньо було мазка, щоб зрозуміти, якої сили хист водить пензлем. Отож картини Малинки досить скоро стали наповнювати експозиції не тільки місцевого історичного музею (у створенні якого, до слова, він був і сам активним), а й сільських музеїв району, а по відкриттю – і місцевої картинної галереї та музею освіти; згодом стали виставлятися на виставках, у т. ч. і в столиці України Києві. Серед них окремого слова варта його портретна галерея.

Як і всі художники, він був дитям матінки-природи... Ніхто, крім самого нього та Всевишнього, не знав, скількома потами вмивався, доки добивався точного мазка. Краєвиди місцевої річки Супою лягали на Малинчині полотна тими картинками, над якими завмирає душа. А біля полотна “Батьківський двір” люди стоять довго, мов перед “Монною Лізою” Леонардо да Вінчі... 

Не помилюся, коли скажу, що Шевченко займав у творчості М. Малинки досить видне місце. Хоча... займала його і постать вождя революції Леніна. Та то творилося в рамках заполітизованого мистецтва, як зізнавався Микола Панасович журналістам районки. Шевченко ж був для душі... для совісті. Інакше чи й поясниш інтерес 40-річного художника до скульптури, скажімо? Яготин не мав на той час жодного пам’ятника Шевченку, хоча саме тут були написані його твори “Тризна”, “Близнюки” та “Археологічні записки”, намальовані портрет князя Миколи Рєпніна, автопортрет та сепія “Шевченко малює селянський двір”... Тож ідея створення проекту погруддя на певний час заволоділа митцем. А скільки його душі забрало само ліплення!.. Починав у сумнівах, тривогах і навіть відчаї, бо, по суті, був у цій царині початківцем. А як дійшла черга до відливки, то заходилися вдвох із дружиною, Олександрою Іванівною, як колись біля колиски: замішували бетон, заливали його до бездонної, здавалося, форми, вкладали каркас... 18 жовтня 1959 року погруддя було встановлено на постамент урочисто, як і годилося монументу. А Микола Панасович, ощасливлений успіхом, уже виношував інші задумки. Завдяки яким до історичного ландшафту міста було додано згодом інші пам’ятники і стели, навіть герб Яготина був встановлений при повороті із траси Київ-Харків,.. доки комусь із чиновників привидівся в дизайні “заборонений” тоді тризуб. 

Тоді як скульптор Микола Малинка працював над своїм первістком – погруддям Кобзаря України, в Канаді уже стояв кілька років, з 1951-го, пам’ятник Тарасові. Наступного року там же, в Оквіллі, відкрив перед відвідувачами двері і музей Т. Шевченка – єдиний на континентах Північної та Південної Америк. Чи треба говорити про те, що 500 експозицій з України, зокрема від Державного музею Т. Шевченка в Києві, стали для музею тією серцевиною, якій важко було скласти ціну? Серед них було зо два десятки талановитих малярських робіт шевченківської тематики. Однак... чиясь нечиста душа знехтувала святинею: 16 вересня 1988 року музей було підпалено, уся його експозиція згоріла дотла... Мине не один рік, доки українські іммігранти створять новий музей, вже у Торонто (1995 р.), звернувшись за допомогою до всіх в Україні, кому дорога пам’ять про Кобзаря. Серед тих, хто щиро відгукнувся, був і мій земляк Микола Малинка. Він довго думав, яку зі своїх робіт відіслати до Канади. Вибір упав на копію автопортрета Шевченка та картину “Флігель в маєтку Рєпніних в Яготині”. Остання відображала будівлю, в якій зупинявся Тарас, гостюючи у князів Рєпніних (перший його візит датований 1843 роком). 

Шевченківська тематика наче перекочувала в нього з “Кобзаря” на полотно, відтворюючи епос боротьби за волю та побут козацької України, стражденну долю нашого терплячого народу: “Козача сотня повертається з походу”, “Кобзарі”, “Запорізький курінь вечеряє”, диптих “Ясир” та “Невільничий ринок у Каффрі”... 

“Кобзарі”, як і багато інших полотен, демонструються в картинній галереї Яготина – міста, де минуло життя художника і де його навічно внесено у списки почесних городян. Якщо комусь з читачів випаде на долю побувати в тих краях, не миніть нагоди побачити цю картину і всі інші, а також скромну “Малинчину хату”, що пережила свого господаря (у ній проживає тепер син художника Юрій з сім’єю). Малинка був не просто митцем... Він був господарем своєї душі, світлицю якої наповнював щирими тривогами та чистими помислами. Саме в таких, як Малинчина, світлицях плекаються ті вічні істини, до яких, мов до криниць, припадаємо все своє життя. 

Тетяна МакКой, незалежний журналіст (Іллінойс, США)

СТАТТЯ, ЯКА ВИШЛА В THE UKRAINIAN CANADIAN HERALD

МИКОЛА МАЛИНКА 

До 100-річчя від дня народження 

Це добре відомий факт, що Музей Тараса Шевченка в Торонто (Канада) є свого роду єдиним у Західній півкулі. Він акумулює матеріал, що відбиває глибоку шану українців усіх суспільних прошарків до свого національного поета-мислителя Тараса Шевченка, і завжди в пошуках чогось нового, щоб відновити забуту деталь чи додати нову. Отож і не дивно, що кожна річ в експозиції нагадує відвідувачеві, що всі ми – відображення людей, які прийшли в цей світ раніше від нас. Музей – це не тільки Тарас Шевченко і його життєве надбання; це також ті, хто зачерпнув дещицю від його мудрості, вдячно та гордо несучи національні цінності України від покоління до покоління. 

Музей Шевченка в Оквиллі, створений в 1952, був кимось підпалений 16 вересня 1988 року. Минуло декілька літ, доки українські емігранти відкрили новий музей, цього разу в Торонто (1995 р.). Довелося звернутися за поміччю до всіх в Україні, хто дорожив пам’яттю Великого Кобзаря. І я пишаюся, що серед тих, хто відгукнувся, був і мій земляк - художник Микола Панасович Малинка. Два його полотна експонуються в музеї. На одному, «Флігель в маєтку Рєпніних в Яготині», зображено будівлю, в якій проживав Тарас, гостюючи в Рєпніних (перший його візит датується 1843 роком). «Нехай і наші браття в Канаді знають про “якийсь там” (як висловився був одного разу котрийсь пихатий чиновник з Києва) Яготин». Друге полотно є копією Шевченкового автопортрета. 

Що саме стояло за цим пожертвуванням? Двома словами не розкажеш... 

Яготин – одне з тих чарівних містечок на Київщині в Україні, де тісно переплелися штрихи сьогоднішнього і вчорашнього. Що не камінь тут, то й історія, що не ім’я – то й характер, який акумулює патріотизм, обдарованість та роботящу душу. Одне з тих імен – ім’я митця Миколи Малинки. Народжений в 1913 році, він вчився з 1933-го по 1937-ий у Київському художньому інституті, потім – у Московській студії художників-баталістів ім. Грекова (1937-1939рр.). Працював в школі художньо-прикладного мистецтва в Західній Україні. Був людиною рідкісного таланту, але ніколи не рвався на видноту, як траплялося з іншими. Хоча йому ще й щастило жити та творити разом з Олександром Степановичем Непорожнім – людиною неабиякого організаторського хисту, віри в Україну та її людей. Такому чоловіку, як Непорожній, достатньо було мазка, щоб зрозуміти, якої сили хист водить пензлем. Отож картини Малинки досить скоро стали наповнювати експозиції не тільки місцевого історичного музею (у створенні якого, до слова, він був і сам активним), а й сільських музеїв району, а по відкриттю - й місцевої картинної галереї та музею освіти; згодом стали виставлятися на виставках, в т.ч. і в столиці України м.Києві. Серед них окремого слова варта його портретна галерея, і в ній, перш за все, - образ землячки Народної художниці України Катерини Білокур. Непересічний стиль її плекався затято, наперекір хворобам, бідності та сімейному супротиву. Ще один земляк – двічі Герой Радянського Союзу генерал-полковник Андрій Кравченко; обличчя опального гетьмана Івана Мазепи; полотно, яке відбиває одразу дві історичні велетенські фігури – гетьмана Павла Полуботка й очільника російського престолу Петра Першого; і, звичайно ж, власний портрет, на якому – мов живий... 

Як і всі художники, він був дитям матінки-природи, її наймитом, коханцем і лицарем. Ніхто, крім самого нього та Всевишнього, не знав, скількома потами вмивався, доки добивався точного мазка. Мій батько теж був художником (на противагу Малинці, самоуком) – свій стан у подібні моменти він описував коротко: «Аж душа сміється». Малинчина душа, хочеться мені вірити, «сміялася» щоразу, як вдавалося оживити на полотні на диво мальовничі місцеві краєвиди... Краєвиди живі, а душа, споглядаючи їх, завмирає. Довго, мов перед «Монною Лізою» Леонардо да Вінчі, стоять люди біля полотна «Батьківська хата» (1959 р.), поринаючи в своєрідну магію вибіленої вітрами української хати, де минуло дитинство,в кожного - своє, неповторне. У Малинки воно було типовим на ті роки: здавалося б, тільки-но від колиски, а вже й за орача, і за сівача, і за женця. Чи не тому сільське роздолля під його пензлем ніби оживає палітрою барв та почуттів? Як ось і картина із зображенням батьківської хати Катерини Білокур в Богданівці; чи полотна, створені під впливом могутнього образу українського поета-мислителя Тараса Шевченка, який відвідував Яготин, творив тут, поринав у задушевні бесіди з тутешнім людом, саджав навіть каштани... Навіть самого себе художник намалював на полі, серед стиглого жита. 

У 1970-их він вибудував дім, що став свого роду пам’яткою місцевого ландшафту – «Малинчина хата». Що за хата? Єдина в Яготині, німотна цегла якої ніби озивається до перехожих. Микола Панасович, будуючи її, чіпко, як і годиться артистичній натурі, вловив глибоко затамований загальний настрій і висловив його... в кафельній мозаїці на всю стіну, обернену лицем до вулиці – до людей тобто. Зобразив він на ній молоду українку в вінку та вишиванці, зі старовинною кобзою – народним музичним інструментом. Не було людини, яка минула б ту хату байдуже. Бо надворі вже не було хрущовської «відлиги». У столиці вже стали соромитися обзиватися по-українськи, а кобза та її посестра, бандура, стали мало не музейним експонатом. Людям же не хотілося забувати, що вони - українського роду. 
Задовго до нової хати, Малинка, тоді ледь за сорок, відчуває інтерес до скульптури. На той час Яготин не мав жодного пам’ятника Шевченку, хоча саме тут були написані його «Тризна», «Близнюки» та «Археологічні записки», намальовані портрет князя Миколи Рєпніна (копія), автопортрет та сепія «Шевченко малює селянський двір»... Тож ідея створення проекту погруддя на певний час заволоділа чоловіком так, що стало ні до картин, ні до сім’ї, а інколи – й не до борщу. Починав у сумнівах, тривогах і навіть відчаї, бо, по суті, був у цій царині початківцем. Якось новоспечений скульптор по-приятельськи вилив душу вчителю-історику Олександру Луценку: «...І став я ліпити сам. Ліпив доти, доки глина почала засихати. Тоді я різав її ножем. Виходило і ліплення, і різьблення. Нехай, думаю, осудять мене скульптори за брак майстерності... хисту. Нехай!.. Я беру цей гріх на себе. Однак я вже бачу, що це таки буде він, наш Тарас...». А як дійшла черга до відливки, то заходилися вдвох із дружиною, Олександрою Іванівною, як колись біля колиски. Вони замішували бетон, заливали його до (Продовження зі стор.12) бездонної, здавалося, форми, вкладали каркас... 18 жовтня 1959 року погруддя було встановлено на постамент урочисто, як і годилося моменту. 

Микола Панасович, ощасливлений успіхом, уже виношував інші задумки. Завдяки яким до історичного ландшафту міста було додано згодом інші пам’ятники і стели, навіть герб Яготина був встановлений при повороті із траси Київ-Харків… доки комусь із чиновників привидівся в дизайні «заборонений» тоді тризуб. 

Не помилюся, коли скажу, що Шевченко займав у творчості М.П. Малинки досить видне місце. Хоча... займала його і постать вождя революції В.І. Леніна. Та то творилося в рамках заполітизованого мистецтва, як зізнавався Микола Панасович журналістам районки. Шевченко ж був для душі... для совісті. Шевченківські теми з «Кобзаря» його пензель вдало переніс на полотно, відтворюючи епос боротьби за волю та побут козацької України. Поміж цих робіт - «Козача сотня повертається з походу», «Кобзарі», «Запорізький курінь вечеряє», диптих «Ясир» та «Невільничий ринок у Каффрі»... Кобзарі», як і багато інших полотен, демонструються в картинній галереї Яготина - міста, де минуло життя художника і де його навічно внесено в списки почесних городян. 

Малинка, був не просто художником, членом Товариства українських художників та Всесоюзного художнього фонду... Він прожив життя господарем своєї душі, наповнивши її щирими тривогами, чистими помислами. Це в таких, як Малинчина, скромних і чесних душах плекаються ті життєві цінності, що притягують нас від колиски до самої старості. 

Тетяна МакКой, незалежний журналіст (Іллінойс, США) 

Переклад з англійської мови статті “Mykola P. Malynka”в газеті The Ukrainian Canadian Herald, February/March 2013, стор.11-12).

ФОТОКОПІЇ ПОЛОТЕН МИКОЛИ ПАНАСОВИЧА МАЛИНКИ

miskrada.org.ua

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень