Історія міста
ЧАСТИНКУ НАШОЇ ДЕРЖАВИ ЗАЙМАЄ
КРАСЕНЬ ЯГОТИН
Із попелища ти вставала,
Русь Київська, в усі віки.
Росою рани промивала,
І вічністю пливли роки.
Тут Яготин наш сивочолий,
Повитий славою синів,
Стоїть над берегом Супою,
Як пам’ять прадідів, дідів!
Півострів між Супоєм та Іржавцем на початку ХІV ст. не пустував. То були часи, коли на Україні гарцювали орди кримських татар. По люстрації 1552 року земля над Супоєм належала Канівському замку. Судячи з останніх слів, можна зробити висновок, що з середини XIV ст. постійно перебували тут здобитчики.
Друга половина XVI ст. відзначається тим, що селяни і міська біднота Волині, Поділля, Полісся і Галичини частково переселялись на менш заселені землі. Осідали в Придніпров’ї. Поселенці прийшли на півострів, що омивався двома річками. На великому півострові існувало його відгалуження – малий півострів, який з трьох сторін оточувала вода, а входом до нього служив невеликий перешийок суші, де жили здобитчики. Підварки – місце, де люди жили з найдавніших часів. І нині можна стверджувати, що саме там був започаткований Яготин.
Милує око рідне місто, радіє душа, що живеш тут, і від цього все більше усвідомлюєш, що недаремно відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 878 від 26 липня 2001 року наше місто входить до списку історичних населених місць України (історичне населене місце – згідно з українським законодавством, це місто, селище чи село, яке зберегло повністю або частково свій історичний ареал з об’єктами культурної спадщини і пов’язані з ними розпланування та форму забудови, типові для певних культур або періодів розвитку; на Київщині таких історичних місць 9, а наймолодший серед них Яготин).
Яготин розташувався на сході Київської області серед пшеничних полів, яблуневих садів та посадженого ще за часів Розумовського парку. Блакитна вода Супою у поєднанні з рідкісними екзотичними деревами створюють чарівний куточок української землі. Вона завжди притягувала визначні особистості, надихала на створення літературних та живописних шедеврів українських митців. Перші поселенці тимчасово оселялися в районі Підварок, колись це були межі Київських земель.
Існує багато версій походження назви міста. За однією з легенд ця назва нібито має походження від кримських татар, які були розбиті козаками на Супої в районі міста Яготина. Татарський мурза Яга був узятий в полон і утримувався козаками в укріпленому таборі на півострові, який витягнувся в Супій (тепер Підварки). Звідси і назва “Яго-Тіно” – яга в полоні. За іншою версією назва походить від першого поселенця. Легенда розповідає, ніби-то якийсь Яга, оселившись над Супоєм, обніс свою хату тином.
Друга складова частина назви міста – “тин” – у давньоруській мові означало загорожу, паркан, стіну і обсадні укріплення. А з’являється слово “тин” на території сучасної Європи у ІІ ст. н.е. Тим не менш, вище сказане не доводить, що легенда про “яга” і “тин” справді достовірна. Існувало ще одне давньоруське слово “тіун”, яке, на перший погляд, не має відношення до назви міста. У ХІІІ ст. воно трактувалося як “керуючий, суддя, скарбник князя” або “посадова особа на волоці”. “Волок” пояснюється це так: “заболочена частина шляху між двома, берегами річки, через яку треба перетягувати човен”.
Шлях, який пролягав через Підварки на Київ (і Переяслав) мав перепону саме у вигляді такого “волока” і те, що пізніше саме там виникло поселення, то можливим буде припущення першої назви Яготина – Еготіун, яке з часом набуло теперішнього звучання і правопису. Отже, назва міста все ж таки ймовірніше виникло внаслідок перефразування з “Еготіун” або “Еготін” на “Яготин”.
Володимир Проценко - поет, прозаїк, краєзнавець, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премій Івана Багряного, Степана Руданського та «Золоте перо України» пропонує іще одну версію. Згідно люстрації 1552 року землі навколо Супою належали Канівському замку і були ухожені канівськими козаками. В ці місця поширюється територія і більш раннього Черкаського староства. Коли у травні 1596 року через Яготин на Лубни відступало козацько-селянське військо під проводом С. Наливайка, тут і поселилися козаки, заснували хутір, а вже згодом за якихось 20 років розрослося село. Козаки утворили Яготинську сотню, яка належала до перших, “старожитніх” козацьких сотень Переясловського полку, центром якої було село Яготин, колишній волосний центр Переяславського староства Київського воєводства Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського і навколишні села. Згідно з „Ординацією Війська Запорозького” 1638 року Яготинську сотню з 1616 року очолював сотник Захар Яготинський. Його іменем назване містечко.
На початку XVII ст. Яготин, що був тоді містечком, входив до складу Переяславського староства Київського воєводства Речі Посполитої, його жителі неохоче корилися владі. 1620 року король Сигізмунд III віддав Яготин у довічне володіння волинському воєводі Я. Заславському. В 30-х роках цього ж століття містечко належало князеві Я.Острозькому. Керівник селянсько-козацького повстання Я. Острянин в одному з своїх універсалів згадував яготинців як таких, що зазнавали «утисків і розорень нестерпних» від панів.
З початком визвольної війни 1648—1654 pp. в економічному й політичному становищі Яготина відбулися помітні зміни. Привілеї польських феодалів було скасовані. Яготин став сотенним містом Переяславського козацького полку. В січні 1654 року яготинці неоднозначно прийняли рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією.
Звільнення від влади польських панів і королівської адміністрації сприяло подальшому розвиткові Яготина. Вже у другій половині XVIІ ст. він був значним містом Лівобережної України з населенням 5 тис. осіб. В 1723 році царські урядовці провели ревізію (перепис) козаків і посполитих містечка. Як свідчать її акти: Яготин був тоді центром козацької сотні, що складалась з 24 сіл. В місті жили міщани, козаки і посполиті. З 59 селянських дворів 22 не малі землі, 15 — коней.
Козацька старшина, спираючись на гетьманський і царський уряди захоплювала все нові й нові землі. В 1757 році імператриця Єлизавета Петрівна подарувала Яготин з навколишніми селами графу К. Г. Розумовському (1728-1803 pp.), генерал-фельдмаршалу, останньому гетьману України (1750—1764 pp.) Яготин з подарованими і купленими гетьманом селами ввійшов до складу 8-го (з 9-ти) округу маєтків К. Г. Розумовського. Селяни відбували дводенну панщину, інші повинності, зокрема підводну. Так, за наказом власника кріпаки за кілька днів розібрали й перевезли на трьох тисячах возів до Яготина його київський палац. Цим самим Розумовський уник тимчасового розташування в своєму палаці військ, які йшли на війну з Туреччиною. 1761 року було закладено велику шовковичну плантацію.
Руками графських підданих для водяного млина на річці Супій спорудили величезну греблю, яка вражала сучасників своїми розмірами. На ринковому майдані Розумовський наказав збудувати кам’яну церкву витонченої архітектури, яка хоч і була православною, але за архітектурою більше походила на язичницьку споруду. На кінець 18 ст. Яготин мав незвичайну прикрасу – величезну Троїцьку церкву. Церкву було збудовано на торговій площі в 1800 році архітектором був М.Львов. При ній існувала бібліотека, чоловіча та жіноча церковно-прихідські школи. Ось як описував церкву відомий мандрівник Отто фон Гун: “Церква – … розташована на великому лузі, що складає тут майдан для ярмарку. Вигляд її зовсім круглий, з усіх сторін обнесена велетенськими колонами іонічного ордену, окрім вівтарної. Усередині надзвичайно простора і світла. Іконостас складає кам’яна стіна… Коштує вона близько 45 тисяч рублів, наповнена багатим начинням” (Отто фон Гун. Поверхностные замечания по дороге от Москвы в Малороссию к осени1805 г. М., 1806).
Та на жаль, в 1936 р. храм було зруйновано. Зараз ведуться роботи по його відновленню.
Було споруджено й ряд промислових підприємств. Німець Штром заснував 1805 році панчішну фабрику на місцевій сировині, де діти яготинських кріпаків на двох верстатах виготовляли рукавиці, повстяні і шовкові панчохи. За даними 1846 року, більшість яготинців — близько 600 осіб — були кріпаки й лише 225 належали до козаків. На кріпосній суконній мануфактурі 230 робітників виготовляли за рік до 3500 аршин тонкого й грубого «солдатського» сукна, вартість виробленої продукції досягала 60 тис. крб. Готове сукно продавало на Прилуцьких, Харківських та інших ярмарках України. В наступні роки за планом архітектора Менеласа збудовано розкішний палац з павільйонами. Запрошений з Франції садівник Пельц спланував англійський парк, теплиці, оранжереї з заморськими рослинами, виноградник, побудував погреби для зберігання вина. Все це було разючим контрастом до тих умов, у яких жили селяни. Лікар графа Розумовського німець Отто фон Гун у своїх спогадах розповідав про скрутне матеріальне становище кріпаків, убогість плетених з лози і обмазаних глиною хат, з малесенькими напівпрозорими віконцями. Пан та управителі маєтком за найменшу провину жорстоко карали селян. Біля в’їзду у маєток стояла башта, в якій сікли кріпаків. В ній стояв дубовий ослін та лежали різки.
У 1820 році Яготинський маєток з 1322 душами селян-кріпаків перейшов до князя М. Г. Рєпніна-Волконського, як посаг за дружиною — В. О. Розумовською. М. Г. Рєпнін — був високоосвіченою людиною передових на той час поглядів і обіймав високі посади. За свої погляди, а також за зв’язки з братом-декабристом С. Г. Волконським М. Г. Рєпнін після 1825 р. потрапив в опалу. Освіченою і благородною людиною була і дочка Рєпніна — Варвара Миколаївна. Вона цікавилась історією та культурою рідного краю. Всі Рєпніни цікавились й прихильно ставилися до творчості Т. Г. Шевченка, цінували його художню майстерність. Все це й сприяло перебуванню у них Великого Кобзаря.
Т. Г. Шевченко приїздив до Яготина у супроводі колишнього декабриста О. В. Капніста, який познайомив поета з Рєпніними, а також кілька разів сам. У липні 1843 року він відвідав Яготин двічі, а з жовтня 1843 року по січень 1844 року жив у флігелі князівського палацу, стіни якого прикрасив власними малюнками, користувався бібліотекою Рєпніних, малював портрети, краєвиди та писав твори.
В. М. Рєпніна допомагала поетові, переписуючи його рукописи, перекладаючи іноземну літературу. У Рєпніних Шевченко читав свої твори «Слепая», «Катерина». Там він зустрічав чимало прихильників свого таланту, людей передових поглядів, освічених і обдарованих. Це — сестри Псьол — художниця і поетеса, P. Р. Штрандман, журналіст за професією, пізніше член антикріпосницького гуртка петрашевців, лікар М. Фішер та ін. Цікавою була дружба Т. Г. Шевченка з маляром і дяком Н. Філянським. Поет часто бував у родині Філянських. З Філянськими Шевченко дискутував на різні теми, після чого часто виходив з ними на вигін над Іржавцем і разом з кріпаками співали народних пісень.
Перебування Т. Г. Шевченка в Яготині позитивно вплинуло на розвиток творчості поета. Тут Великий Кобзар записав народну пісню «Соколе мій, чоловіче», написав поему «Тризна», яку присвятив В. М. Рєпніній. З мистецьких творів Т. Г. Шевченка, виконаних у Яготині, відомі дві копії портрета М. Г. Рєпніна, портрет дітей князя, а також автопортрет, подарований В. М. Рєпніній. Часто зупинявся поет в Яготині і під час своєї подорожі по Україні в 1845 році, яка закінчилася його арештом і засланням. «Всі дні мого перебування колись в Яготині є й будуть для мене низкою чудових спогадів», — писав Т. Г. Шевченко з далекого заслання до В. М. Рєпніної у березні 1850 року. В роки тяжких для поета випробувань яготинські друзі не забули його. В. М. Рєпніна, сестри Псьол підтримували поета морально, писали йому листи, надсилали книги. Щирий друг поета В. М. Рєпніна клопотала про полегшення долі Шевченка, зверталася навіть до шефа жандармів графа Орлова. Одержавши волю й подорожуючи в 1859 році Полтавщиною і Київщиною, Т. Г. Шевченко прибув у Яготин і зупинився у Філянського.
При О.Розумовському маєток було перебудовано та насаджено парк. Від великої садиби до нашого часу збереглися залишки розкішного парку та один з корпусів палацу кінця 18 – початку 19 ст., в якому з 1983 року розміщено картинну галерею, де експонуються живописні полотна, графіка, скульптури народних художників України, заслужених діячів мистецтв, твори місцевих художників. Широко представлені твори народної художниці Катерини Білокур, яка прославила яготинську землю на весь світ.
Про стан освіти в Яготині у XVIII — першій половині XIX ст. відомостей збереглося мало. За даними 1838 року, школи в Яготині не було, парафіяльне училище було в Жоравці, а повітове — у Пирятині. На стан освіти яготинців ніяк не вплинуло те, що граф К. Г. Розумовський був президентом імператорської академії наук, а його син Олексій — міністром народної освіти (1811 — 1816 pp.). Недоступною для селян була багата панська бібліотека. Уже згадуваний Отто фон Гун писав і про нестачу медичної допомоги в Яготині. Становище істотно не змінювалося і в наступні роки.
Під час реформи 1861 року 846 селянам Яготина наділено 1445 десятин землі, за що вони сплачували щорічно 2550 карбованців. У пореформений період в містечку зростає торгівля і він стає одним із центрів торгівлі Пирятинського повіту – «багатолюдним і торговельним містечком». Щорічно збиралося мінімум 6 ярмарків на рік. Пристосовуючись до нових умов, все більше капіталізували своє господарство поміщики Рєпніни. У 60—70-х роках у їхньому маєтку діяла фабрика льняного прядива. Продукція збувалася як на місцевому ринку, так і за кордоном. На кінному заводі розводилися напівпородисті англійські коні; на тваринницьких фермах — велика рогата худоба, каракулеві вівці, свині; на озерах і ставках — тисячі гусей і качок. Збагачувалася і сільська буржуазія. У 1901 року заможний селянин І. Малинка збудував у передмісті Яготина тоді ще в селі Лісняках парову маслобійню, яку значно розширив вже за три роки. На нього працювали 10 робітників. У 1905 році в Яготині споруджено паровий млин, де трудилося 12 робітників. У 1908—1910 pp. в містечку працювали також завод штучних мінеральних вод, друкарня, слюсарна майстерня. В 1910—1911 pp. акціонерне товариство збудувало цукрово-рафінадний завод. У сезон цукроваріння 1913-1914 на ньому працювали 21 постійний і 360 сезонних робітників, було перероблено 3800 берковців буряків.
Значною подією в житті містечка було введення в дію у 1901 році залізниці. Вона зв’язала Яготин з Києвом і Харковом. За переписом 1900 року, в Яготині налічувалося вже 478(без Лісняків) дворів і 2832 мешканців; переважали тут селяни й козаки. З 7448 десятин землі козакам і селянам належало менше половини — близько 2962 десятин, а решта — купцям та поміщикам. На 1910 рік число господарств у Яготині зросло до 785, а разом з передмістям с. Лісняками їх було 1297. З них 230 господарств мали земельні наділи, менші за 1 десятину, 169 господарств користувалися наділами в 1—2 десятини. 461 господарство не мали коней і худоби, 175 господарств мало лише по одному коню. Тому головним засобом існування власників 131 господарства було наймитування. На заробітки до панських економій йшли члени найбідніших родин. Найзаможніших селянських господарств налічувалося 19. Використовуючи найману працю, вони обробляли 25—50 десятин землі, застосовували найновіші сільськогосподарські машини й реманент. В бідняцьких господарствах переважала трипільна система рільництва, реманент залишався дідівським. З ремесел в Яготині було поширено лише бондарство.
В другій половині XIX ст. відбулися і деякі зрушення в медичному обслуговуванні та освіті населення містечка. Було засновано лікарську дільницю, в якій працювали лікар і 4 фельдшери. Обслуговувала вона Яготинську, Жоравську і частину Черняхівської волості.
В 1864 році з 1929 жителів Яготина відвідували школу лише 25. 1902 року в містечку вже працювали дві церковнопарафіяльні і одна земська школи та міністерське двокласне училище, відкрите у 1882 році. За даними Київського учбового округу 1902 році в ньому навчалося 183 хлопчики і 3 дівчинки, але закінчили навчання лише 15 хлопчиків.Восени 1904 року серед запасних солдатів в Яготині почалися заворушення. Побоюючись ускладнень, полтавський генерал-губернатор тримав на станції Яготин військову команду. 21 листопада 1905 року 500—600 селян з місті та навколишніх сіл, очолені яготинцем А. А. Василенком, напали на Рокитянську економію В. Рєпніна. Вони забрали поміщицьке майно, реманент, худобу, 5 тис. пудів зерна, знищили конторський архів, вивели з ладу паровий млин, локомобіль. 26 листопада 300 селян здійснили напад на маєток поміщика Худолія. Незабаром до Яготина прибув каральний загін царських військ. 20 активних учасників селянського руху потрапили за тюремні грати. Проте в Яготині ще довгий час було неспокійно.
На початку XX ст. в містечку загострились класові суперечності. Листопадові заворушення 1905 р., коли повсталі селяни напали на рокитнянську економію Вадима Рєпніна та на маєток Худолія в Яготині, булипридушені каральними загонами царських військ. Хвиля повстань і бунтів прокатилась і по селах Яготинської волості, зокрема Сотниківці, Тамарівці, Лісняках.
Після лютневої революції 1917 р. в Яготині була створена Рада робітничих і солдатських депутатів. У лютому 1918 р. було встановлено Радянську владу. Але, фактично, ця влада утвердилась тільки на початку 1920 р. (за чей час владу захоплювали австро-німецькі війська, потім петлюрівці, деніківці).
Виникли комітети незаможних селян, які повели розподіл колишньої поміщицької і куркульської землі між незаможним селянством. В січні 1920 р. пройшли вибори до Рад. Навесні 1920 р. містечко було окуповане поляками.
У 1921 р. у Яготині проживало 6573 жителі. З 1923 р. Яготин став районним центром Прилуцького округу Полтавської губернії.
Кооперативний рух в районі 1927-1928 рр. характеризувався створенням ТСОЗів, які стали перехідним етапом до створення колективного господарства. В 1934 р. селяни Яготина і Лісняків об’єднались в 9 колгоспів. Працювали також рибгосп, бурякорадгосп при цукрозаводі, МТС.
З 1932 р. Яготин був у складі Харківської, а з 1938 р. Полтавської, з 1954 р. знову Київської області.
Голодомор 1933 р. увійшов в історію Яготинського району чорною сторінкою, знищивши тисячі селян. Ті дні у свідків цього людського горя не можуть стертися ні з серця, ні з душі, ні з пам’яті. Про це нагадують нинішньому поколінню встановлені в селах району пам’ятні знаки.
Репресії 30-х років також забрали багато життів безневинних яготинців. Були репресовані колишній головний лікар Яготинської лікарні О.Г.Вороний, письменник Д.П.Гордієнко (із 25 років тюремного ув’язнення відбув 19), поет П.М.Педа, письменник О.А.Слісаренко, літературознавець С.Г.Козуб. Руйнувались архітектурні пам’ятки: унікальна Свято-Троїцька та Різдва Богородиці Ліснянська церква, будівлі маєтку Розумовських-Рєпніних.
Напередодні Великої Вітчизняної війни в Яготині налічувалось три середніх і одна семирічна школи, а також робітфак Київського сільськогосподарського інституту. У 1936 р. відбувся перший випуск десятикласників. В місті діяла лікарня.
Відбулися зміни і в культурному житті яготинців. У 1920 р. робітники організували при цукрозаводі драмгурток, а з кінця 1921 р. – клуб, в якому демонстрували кінофільми, працювали бібліотеки та гуртки. В 30-х рокам центром культурно-масової роботи став районний Будинок культури.
Велика Вітчизняна війна залишила жахливий слід в серцях людей. Обеліски та пам’ятники нагадують прийдешнім поколінням про подвиг воїнів-земляків, їх добру славу. Незабутній подвиг повних кавалерів орденів Слави: мінометника М. Н. Дубошія, розвідника В. І. Ходуса, сапера-гвардійся Є. Д. Гелевери, кулеметника М. І. Козлова, підпільників з с. Фарбоване на чолі з директором школи М. І. Яценком, партизанки Фені Мотильової (вчительки), партизанів Київського загону “Перемога або смерть” на чолі з С. Я. Осєчкіним, бійців загону ім. Чапаєва, що діяв на Переяславщині та партизанів загону імені Щорса.
Захопивши 15 вересня 1941 р. Яготин, фашистські окупанти встановили режим лютого терору й насильства. Місто зазнало масових руйнувань. Були зруйновані корпуси цукрозаводу, елеватора, молокозаводу, МТС, школи, житлові будинки, електростанція та інші об’єкти. Окупанти жорстоко придушували найменший опір населення, але це не зламало волі яготинців до боротьби.
Визволили Яготин 21 вересня 1943 р. війська 40-ї армії Воронезького фронту. Серед поневолених мирних жителів – 3200 юнаків і дівчат з нашого району. Рабську працю, розлуку з Батьківщиною, напівголодне існування та приниження – все довелося витримати на чужій землі. Фронтові дороги привели наших бійців до лігва фашистської Німеччини – до Берліна. І на Параді Перемоги 9 Травня 1945 р. в Москві, в шеренгах переможців крокували і наші земляки.
Яготин по праву гордиться своїми синами-героями: повними кавалерами орденів Слави М.Н.Дубошієм та В.І.Ходусом, Героями Радянського Союзу, генералом-майором А.І.Гиричем та В.Ф.Кайдашем. Їх уславлені імена викарбувані в граніті меморіальних дошок і встановлені на фасадах Яготинських міських шкіл №1, № 3. Щороку до погруддя Героїв на Алеї Слави лягають квіти, як символи пам’яті і вдячності за мирне небо над головою.
В наш час Яготин продовжує жити, зберігаючи традиції попередніх поколінь. Нова хвиля талановитих особистостей збагачує своєю працею сучасну науку і культуру: це П.С. Непорожній – міністр енергетики Радянського Союзу, М.П.Малинка – художник, твори якого представлені в Картинній галереї міста та музеях, скульптор. В 1959 році Микола Панасович виліпив та відлив з бетону пам’ятник Т.Г. Шевченку, що стоїть в Яготинскому парку, виліпив барельєф Жінки на стелі загиблим робітникам цукрозаводу, він є автором пам’ятної Стели воїнам підрозділу лейтенанта Г.А.Посітка.
Є.С. Товстуха – науковець і письменник, лікар-фітотерапевт. І.Г. Бурдак – професор Національного економічного університету, член міжрегіональної спілки письменників та міжнародного співтовариства письменницьких спілок.