Яготинщина. Історична довідка

Історія Яготинщини

Яготинська міська територіальна громада утворена 12 червня 2020 року розпорядженням Кабінету міністрів України № 715-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Київської області» в адміністративних межах колишнього Яготинського району, що влився в Бориспільський район.

Мальовнича земля нашої громади, що розкинулася на крайньому сході Київської області, має давню історію. Про перших поселенців на території краю – первісних людей-кроманьйонців свідчать археологічні матеріали Добраничівської стоянки доби пізнього палеоліту (10-12 тисяч років), відкритої у 1952 році.

Археологічні розкопки курганів вказують на перебування тут людини в епоху міді-бронзи (ІІ-ІІІ тисячоліття до н.е.).

За часів Київської Русі територія знаходилися в підпорядкуванні Переяславського князівства. За свідченням історика Л.Падалки, річка Супій здавна слугувала своєрідним кордоном з войовничими племенами кочівників-половців, для захисту від яких створювали невеликі укріпи-городища. На Яготинщині досліджені могильники, зокрема, Чернещена біля села Ничипорівки, що відноситься до слов'янського типу і супроводжували поселення ХІІ-ХІІІ століття. Нашестя монголо-татар 1239 року надовго спустошило ці землі.

Очевидно, початком масового заселення Яготинщини можна вважати другу половину XVI століття. Наступ польсько-литовських феодалів на західні українські землі та закріпачення селян призвели до їх масового переходу в незаселені райони Лівобережжя та степової зони.

Нові поселенці дісталися півострова між річками Супій та Іржавець й почали освоювати ці землі. Очевидно, що місце не пустувало й раніше, тут господарювали уходники – рибалки, мисливці, вояки і грабіжники. На Підварках – мікрорайоні Яготина, розташованому на невеликому відгалудженні від півострова, люди жили з найдавніших часів і можна стверджувати, що саме там був започаткований Яготин, проте, коли точно це відбулося – невідомо. По люстрації 1552 року землі над Супоєм належали Канівському замку. Саме ця перша згадка місцевості умовно вважається датою заснування нашого міста.

Існують найрізноманітніші версії щодо походження назви Яготина. Побутує легенда про якогось татарського мурзу Яго, що поселившись над Супоєм, обніс своє помістя тином (у давньоруській мові - це огорожа, сплетена з лози, частокіл), або ж його спіймали місцеві жителі та посадили на тин. Беручи до уваги назви безлічі міст з закінченням на «тин», як Козятин, Пирятин, Люботин, Гусятин, Ягнятин, а їх дослідники вважають найдавнішими в Україні, точка зору не видається переконливою.

Згідно з іншою версією, назву Яготина виводять від давньоруського слова «тіун», або «тивун», що трактувалося як керуючий, суддя, скарбник князя, або посадова особа на волоці - заболоченій частині річки, чи то суходолі між двома річками, через які потрібно було перетягувати човни. Такий волок міг знаходитись на шляху, що пролягав через Підварки на Київ або Переяслав. Припущення щодо першої назви Яготина – Єготіун, що з часом набула теперішнього звучання і правопису, теж викликає певні сумніви. Подібних волоків на землях Русі було тисячі і навіть в Яготині їх могло бути декілька, та й займенник «Єго» не дає відповіді на питання, а чий же був волок?

Дехто з дослідників виводить назви населених пунктів від імені чи прізвиська їх першопоселенців. Зокрема, існує версія, що наше місто отримало свою назву від першого сотника Захара Яготинського. Проте, згідно з археологічними розвідками та писемними згадками, поселення на цій землі існували задовго до цього часу, то ж сотник, найвірогідніше, отримав своє прізвище від місця свого проживання.

Через співзвучність слів Я-гот-ин і гот-и деякі історики припускають походження назви міста від назви цих східногерманських племен, які у ІІ-ІІІ століттях з’явилися на теренах України. Міграційний шлях готів, які асоціюються з носіями так званої Черняхівської археологічної культури, що була поширена по обидва боки Дніпра, включно й на Яготинщині, з південного узбережжя Балтійського моря в Причорномор’я пролягав саме лівим берегом Дніпра. На наших теренах знайдено велику кількість срібних римських монет, поява тут яких, найімовірніше, пов’язана з військовою та економічною діяльністю готів.

Деякі дослідники пов'язують походження назви Яготина з торками (огузами) – тюркомовними племенами, що перекочували на землі Русі в ХІ сторіччі та відігравали важливу роль в охороні прикордонних земель. Звідси припущення, що вони могли заснувати Яготин, як одну з численних фортець на річці Супій, по якій тоді проходив оборонний рубіж. Яготин міг отримати свою назву від птаха-тотема у торків – лелеки, якого вони називали «ягою». Лелека був також тотемним культовим птахом у носіїв трипільської культури (VІ-ІV тисячоліття до н.е.), які взагалі називали себе лелегами (лелеками, пелазгами).

Занурюючись в історію, можна висунути ще одну здогадку стосовно назви нашого міста. У давнину береги Супою були вкриті густим лісом, а на схід від його берегів починався степ. На одній із мов фіно-угорських племен, які теж могли мігрувати нашою територією, «яг» означає густий ліс (сосновий бір).

З’ясування походження назви Яготина та дати його заснування чекає нових досліджень. Проте, історична цінність міста визначена Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року № 878 «Про затвердження Списку історичних населених місць України». Історичне населене місце – це місто, селище чи село, яке зберегло повністю або частково свій історичний ареал з об’єктами культурної спадщини і пов’язані з ними розпланування та форму забудови, типові для певних культур або періодів розвитку. Яготин – у списку з дев'яти історичних населених місць Київщини.

З посиленням Королівства Польського територія Яготинщини увійшла до складу Переяславського старостату Київського воєводства. Назва Яготина вперше згадується у люстрації старостату 1616 року, а Яготинський повіт – в універсалі 1638 року керівника селянсько-козацького повстання, гетьмана нереєстрових козаків Якова Острянина (?-1641).

На картах 1648 та 1650 років французького військового інженера та картографа Гійома де Боплана (1595-1673) Яготин позначений, як Jahotyn - місто фортифіковане, що складається з двох частин - фортеці та замку. Достовірна дата їх будівництва невідома.

Перші відомості про власників Яготина відносяться до першої половини XVIІ століття, зокрема, йдеться про українських магнатів Острозьких та Заславських. В деяких джерелах згадуються володіння військового та державного діяча Речі Посполитої, магната Яреми Вишневецького (1612-1651).

Приблизно в цей час масово виникають, найчастіше вздовж Супою, такі села, як Капустинці, Райківщина, Лемешівка, Годунівка, Фарбоване, Ничипорівка, Панфили, пізніше – Жоравка.

Після національно-визвольної війни 1648-1654 років, в якій активну участь брали яготинські козаки,  відбулися зміни у адміністративно-політичному устрої України.  Яготин став сотенним містечком Переяславського полку і називався так аж до скасування гетьманства у 1764 році. В місті жили міщани, козаки та посполиті.

Звільнення від влади польських панів і королівської адміністрації сприяло подальшому розвиткові нашого краю.

На території понад річками Ржавець, Годунівка, Жоравка, Чумгак, що іменувалася «вільний степ Яготинський», почали з’являтися свободи та хутори, які належали монастирям та козацькій старшині. Вони самочинно розорювали землі, гатили греблі та ставили млини. Процес так званої «займанщини» практично припинився на початку XVIІІ століття, коли були введені спеціальні дозволи на господарську діяльність від козацького уряду та козацької громади. В цей час встиг сформуватися прошарок поміщиків-землевласників, представлених на Яготинщині такими прізвищами заможної старшини, як Сулими, Лизогуби, Безбородьки, Горленки, Іваненки.

У першій половині XVIІІ століття на яготинських землях з'являються поселення Сулимівка, Богданівка, Лозовий Яр, Черняхівка, Сотниківка, Кулябівка, Червоне (Причиська слобода), Супоївка (Війтовці), Двірківщина, згодом – Засупоївка (Судевщина).

В Яготині одним з перших поміщиків був Василь Танський (1678-1763) – онук Семена Палія та предок Миколи Гоголя, який збудував у містечку економію та володів землями на його околицях.

В 1757 році імператриця Єлизавета подарувала Яготин з навколишніми селами графу К.Розумовському (1728-1803), генерал-фельдмаршалу, останньому гетьману України. Існує також версія, що він придбав Яготин у В.Танського.

Садиба мала невеликий будиночок та 29 десятин землі. Прикупивши сусідні землі та садиби, гетьман приступив до розбудови маєтку. В Яготині можна почути легенду, що Розумовський розібрав свій київський палац та на тисячах возів перевіз до Яготина, щоб уникнути тимчасового розквартирування військ, які йшли на війну з Туреччиною.

1761 року було закладено велику шовковичну плантацію, а через кілька років піддані графа спорудили на річці Супій величезну греблю для водяного млина. Гребля утворила величезний став, що значно прикрасив маєток.

Є й інша думка щодо цього. У своїй книзі «Спогади (1861-1907)» відомий меценат, видавець та громадський діяч Євген Чикаленко (1861-1929) пише: «Ще граф Румянцев, за цариці Катерини, властитель Яготина, безплатними козачими руками перегатив річку Супой величезною греблею і таким робом зробив собі озеро площею щось більше тисячі десятин». Кирилу ж Розумовському після скасування у 1764 році гетьманства протягом 11 років забороняли приїздити в Україну.

Хто б не був ініціатором її створення, гребля дивувала сучасників велетенськими розмірами і спорудження її порівнювали з грабарським мистецтвом Риму.

У 1800 році на базарній площі в центрі Яготина на замовлення Кирила Розумовського за проєктом відомого архітектора Миколи Львова (1753-1804) збудували кам’яну Свято-Троїцьку церкву у вигляді ротонди, що більше нагадувала язичницьку споруду, ніж православний храм. Вустами своєї героїні з повісті «Близнюки» Тарас Шевченко стверджував, що кращої і в самому Єрусалимі немає. При церкві існувала бібліотека, чоловіча та жіноча церковно-приходські школи. Цю унікальну церкву, як і більшість інших культових споруд Яготинщини, зруйнували за радянської влади у 1936 році. Храм відбудований (крім дзвіниці) та освячений у 2016 році. Належить Православній церкві України.

Після смерті гетьмана Яготин дістався його сину Олексію Розумовському (1748-1822) – відомому дипломатові та міністру народної освіти імперії. В наступні роки за проєктом архітектора Адама Менеласа (1753-1831) збудовано розкішний палац з павільйонами в стилі ампір. Запрошений з Франції садівник Пельц спланував англійський парк, теплиці, оранжереї з заморськими рослинами, виноградники, побудував погреби для зберігання вина.

Російський вчений і мандрівник Андрій Глаголєв (1793-1844) у 1823 році писав: «Прекрасне місце розташування Яготина відкривається з Полтавської сторони вже після прибуття в саму слободу і робить таку ж дію на приїжджого, як і чудова декорація в театрі після закриття. Саме розташування княжого будинку з флігелями та садом є грою вибагливої фантазії архітектора».

Маєток з розкішними інтер’єрами, меблями, художньою бронзою, багатим порцеляновим посудом, колекцією картин і гравюр першокласних європейських та російських художників, килимів, козацької зброї, мав також архів історичних рукописів та величезну бібліотеку, включно з рідкісними виданнями, що нараховувала понад 30 тисяч томів. До наших днів збереглася лише частина парку та кам’яний ризаліт палацу, в якому у 1983 році відкрита картинна галерея з творами майстрів живопису, графіки, скульптури ХХ сторіччя, а також роботами народної художниці України Катерини Білокур з Богданівки, творчість якої вразила навіть П.Пікассо. 

На початку  XVIII століття в Яготині було створено кілька промислових підприємств. Німець Штром у 1805 році заснував панчішну фабрику на місцевій сировині, де діти яготинських кріпаків на двох верстатах виготовляли рукавиці, повстяні і шовкові панчохи.

На кріпосній суконній мануфактурі 230 робітників виготовляли за рік до 3500 аршин тонкого й грубого солдатського сукна, що продавалося на Прилуцьких, Харківських та інших ярмарках України.

Щодо господарської діяльності селян, Отто фон Гун (1764-1832) - лікар графа Розумовського, який відвідав Яготин у 1805 році, писав, що ремісників між українськими селянами було мало, дехто кормився молочним торгом, або обробляв поля у найбагатших. Лише у деяких господарствах були цілі упряжки під плуг, тому й позичали один одному волів для оранки землі.

У 1820 році яготинський маєток з 1322 душами селян-кріпаків перейшов до князя Миколи Рєпніна-Волконського (1778-1845) як посаг за дружиною - Варварою Розумовською (1778-1864).

Микола Рєпнін – непересічна особистість, нащадок давньоруського князя Михайла Чернігівського, військовий та державний діяч, після розгрому армії Наполеона став генерал-губернатором Саксонії, а після повернення на батьківщину – управляв Малоросією, був знавцем багатьох мов, історії, літератури, мистецтва.

З того часу, як Рєпніни в 1843 році оселилися в Яготині, містечко стало центром культурного життя. Тут побували М.Гоголь, М.Глінка, В.Лукашевич, Є.Гребінка, М.Маркевич, В.Штенберг, Т. Шевченко.

Тарас Григорович відвідав Яготин кілька разів у 1843, 1845 та 1859 роках, вперше - в супроводі колишнього декабриста О. Капніста, який познайомив поета з Рєпніними. Він жив у флігелі князівського палацу, стіни якого прикрасив власними малюнками. Флігель, зруйнований під час Другої світової війни, відбудований та відкритий як музей Т.Шевченка у 2003 році завдяки ініціатору створення та багаторічному директорові Яготинського історичного музею Олександру Непорожньому (1921-1998).

У Яготині Т.Шевченко багато писав та малював, зокрема, виконав копії з портрета господаря маєтку роботи швейцарського художника Горнунга, портрети онуків Миколи Григоровича. У стінах флігеля народилася поема «Тризна» та автопортрет з пером (1843 рік). Обидва твори поет присвятив доньці господарів маєтку Варварі Рєпніній (1808-1891) - освіченій і благородній жінці, з якою його пов’язували теплі щирі стосунки. Рєпніна допомагала поетові переписувати рукописи, перекладала іноземну літературу.

У Рєпніних, у товаристві родини та обдарованих сестер Псьол, журналіста Р. Штрадмана, лікаря М. Фішера поет читав свої твори «Слепая», «Катерина».

В тяжкі для поета роки заслання яготинські друзі листувалися з ним, надсилали книги. У 1850 році Шевченко відгукнувся з казахський степів такими теплими словами: «Всі дні мого перебування колись в Яготині є й будуть для мене рядом чудових спогадів».

В 1866 році яготинський маєток придбала Софія Рєпніна і він належав її нащадкам до 1917 року.

Про стан освіти нашого краю у XVIII - першій половині XIX століть збереглося мало відомостей, зокрема, за даними 1838 року, школи не було, лише парафіяльне училище в Жоравці.  

Згідно зі статистикою 1859 року, в Яготині існувало 2 церкви, поштова станція, базар, влаштовували 4 ярмарки. Було засновано першу лікарню, де працював 1 лікар та 4 фельдшери.

Під час реформи 1861 року 846 селянам Яготина наділено 1445 десятин землі, за що вони сплачували щорічно 2550 карбованців. У пореформений період в містечку зростає торгівля, щорічно тут збиралося вже 6 ярмарків на рік. Пристосовувалися до нових умов і поміщики Рєпніни. У 60-70-х роках у їхньому маєтку діяла фабрика льняного прядива, продукцію якої збували як на місцевому ринку, так і за кордоном. На кінному заводі розводилися напівпородистих англійських коней, на тваринницьких фермах - велику рогату худобу, каракулевих овець, свиней, на озерах і ставках вирощували тисячі гусей та качок.

Збагачувалася і сільська буржуазія. У 1901 року заможний селянин І. Малинка збудував у Лісняках парову маслобійню, де згодом працювали 10 робітників. У 1905 році в Яготині споруджено паровий млин, де трудилося 12 робітників. У 1908-1910 pоках в містечку працювали також завод штучних мінеральних вод, слюсарна майстерня та друкарня.

Акціонерне товариство збудувало у 1910-1911 pоках цукрово-рафінадний завод, де у сезон цукроваріння працювали 21 постійний і 360 сезонних робітників.

Значною подією в житті містечка було введення в дію у 1901 році залізниці, що зв’язала Яготин з Києвом та Харковом.

За переписом 1900 року в місті налічувалося вже 478 дворів з 2832 мешканцями, переважно селянами й козаками. З 7448 десятин їм належало менше половини землі, а решта - купцям та поміщикам.

Кількість господарств зростала і станом на 1910 рік їх було 1297 (разом з Лісняками), але багато з них мали невеликі наділи 1-2 десятини, а 461 господарство не мало коней, тому розповсюдженим заняттям було наймитування. З ремесел було поширене лише бондарство.

1902 року в містечку вже працювали дві церковнопарафіяльні і одна земська школи та міністерське двокласне училище, відкрите у 1882 році. За даними Київського учбового округу в 1902 році в ньому навчалося 183 хлопчики і 3 дівчинки, але завершили навчання лише 15 хлопчиків.

На початку XX сторіччя в містечку загострились класові суперечності. Листопадові заворушення 1905 року, коли повсталі селяни напали на рокитнянську економію Вадима Рєпніна та на маєток Худолія в Яготині, були придушені каральними загонами царських військ. Хвиля повстань і бунтів прокотилась селами Яготинської волості, зокрема Сотниківкою, Тамарівкою та Лісняками.

Після лютневої революції 1917 року в Яготині була створена Рада робітничих і солдатських депутатів, а через рік встановлено радянську владу. Після цього владу по черзі захоплювали австро-німецькі війська, петлюрівці, деніківці, поляки.

10 березня 1918 року на залізничній станції Яготин стався бій 3-го Запорозького пішого полку імені Богдана Хмельницького Армії УНР та 350-го ландверського піхотного полку німецької армії проти панцерного потягу Чехословацького корпусу, який діяв на боці окупаційних комуно-московських військ.

У 1921 році в Яготині проживало 6573 жителів. З 1923 року Яготин став районним центром Прилуцького округу Полтавської губернії. З 1932 року Яготинщина (за винятком кількох сіл) перебувала у складі Харківської, а з 1938 року - Полтавської, з 1954 року - знову Київської областей.

30-ті роки позначені створенням колгоспів, в основному через примус. Працювали рибгосп, бурякорадгосп при цукрозаводі, МТС. Спротив селянства радянська влада вирішила подолати, влаштувавши низку голодоморів. Ці акти нелюдського фізичного знищення мільйонів селян закарбувалися в історичній пам’яті всіх українців. Трагедія торкнулася й кожного села Яготинщини, про що нагадують встановлені пам’ятні знаки.

Репресії 30-х років також захопили інші соціальні прошарки, зокрема, духовенство та інтелігенцію. Серед інших були репресовані головний лікар Яготинської лікарні О.Вороний, письменники Д.Гордієнко та О.Слісаренко, поет П.Педа, літературознавець С.Козуб. Нещадно руйнували архітектурні пам’ятки, церкви, будівлі маєтку Розумовських-Рєпніних, колекції яких частково були розграбовані, а частина вивезена до Києва та поповнила музейні фонди.

Напередодні Другої світової війни у Яготині налічувалось три середніх і одна семирічна школи, а також робітфак Київського сільськогосподарського інституту. В місті діяла лікарня.

15 вересня 1941 року Яготинщину захопили фашистські гітлерівські війська. За  роки окупації були зруйновані корпуси цукрозаводу, елеватора, молокозаводу, МТС, школи, житлові будинки, електростанція та багато інших об’єктів. 3200 юнаків і дівчат відправили для рабської праці до Німеччини. Звільнили Яготин 21 вересня 1943 року.

Яготинці чинили спротив гітлерівцям у партизанських загонах, мужньо воювали на фронтах. Найвідважніші з них вшановані на Алеї Слави в м. Яготині.

Яготинщина пережила часи відбудови, коли була створена птахофабрика, маслозавод, хлібозавод, розвивалися цукрові заводи, інші промислові та сільськогосподарські підприємства, а також період занепаду 90-х років минулого сторіччя.

Напередодні російсько-української війни Яготинський район мав значне сільськогосподарське виробництво, переробну промисловість, розвинену соціально-культурну інфраструктуру, змістовне культурно-мистецьке життя.

З початком повномасштабного вторгнення Росії сотні яготинців пішли зі зброєю в руках відстоювати свободу України, до повної перемоги!