До Дня народження Катерини Білокур. Цікаві факти про життя та творчість художниці
1. Про дату народження. Попри те, що сама художниця в різних варіантах автобіографії вказувала різні дати свого народження (23 і 24 листопада 1900 року, і навіть 1901 рік), працівники Державного архіву Київської області відшукали метричну книгу 1900 року Преображенської церкви с. Черняхівка Пирятинського повіту Полтавської губернії, в якій виявлено запис № 154 про народження та хрещення Катерини Білокур 24 листопада (О.Бєлая//Архіви України.2010.№5, С.150-156)
Пізніше в документах Катерини Білокур дату народження зазначали вже за новим стилем – 7 грудня. Паспорта, як і переважна частина сільського населення в СРСР, вона не мала, бо цей документ ввели для селян лише в 1974 році.
2. Датою смерті Катерини Василівни деякі джерела помилково називають 10 червня 1961 року. Насправді, вона померла 9 червня, про що йдеться в некролозі Яготинської районної газети «Радянське слово» від 13 червня 1961 року.
3. Народилася вона у хаті діда Йосипа, який згодом розділив землю обійстя між двома синами. Один з них – Василь, батько Катерини, у 1909 році збудував на своїй частині хату, в якій вона прожила до останніх днів життя і де зараз діє Богданівський меморіальний музей-садиба.
4. Катерина Василівна мала виразні карі очі, які ніби заглядали у саме серце співрозмовника, гарні темні коси та тендітну статуру. На зріст була невисокою - 156 см, а вагу мала близько 53 кг (з санаторної книжки санаторію імені Чкалова, м. Одеса, 1949 рік).
5. Коли змішувала фарби, замість палітри використовувала простий шматок скла, або лівий рукав куфайки, яку інколи вдягала навіть в теплу пору, бо в хаті було дуже холодно.
6. Художниця не знала, що ескізи та замальовки теж мають цінність, тому лише зрідка дарувала їх односельцям, проте найчастіше - просто знищувала.
7. Картину «Полтавські далі», яку ми можемо уявити лише за фотографією, на тлі якої зняли Катерину Василівну, а також картину «Бузок» у інтер’єрі набору меблів Київської меблевої фабрики імені Боженка радянський уряд подарував Китаю.
8. Листування Катерини Білокур з відомим мистецтвознавцем Стефаном Таранушенком розкрило для дослідників багатогранність її душі та таланту, маловідомі факти її біографії та творчості. Він був для неї порадником і другом, якому довіряла і звіряла душу.
Для нас особистість цього репресованого дослідника українських храмів, народного житла, іконопису, декоративно-прикладного мистецтва цінна й тим, що завдяки йому та його учням ми маємо фото Лісняківської Різдвяно-Богородицької церкви, знищеної за радянської влади, що збереглося в його особистому архіві.
Стефан Андрійович організовував експедиції Україною, вивчав, фотографував, робив заміри, відповідні креслення церков, костелів, синагог, будинків, які згодом були знищені більшовиками. Вчені переконували владу в цінності культурних об’єктів, і лише завдяки їхньому науковому подвигу вдалося зберегти Мгарський монастир, Хрестовоздвиженський монастир (м. Полтава), Спасо-Преображенську церкву та будинок, у якому народився М. В. Гоголь у Великих Сорочинці, садибу М. П. Драгоманова в Гадячі, палацовий комплекс Муравйових-Апостолів у с. Хомутець Миргородського району та інші.
9. Останнім коханням Катерини Василівни став письменник Дмитро Косарик (Коваленко), з яким художниця познайомилася в поета Павла Тичини у 1951 році. Вони почали листуватися, і в одному з перших листів Дмитро Михайлович, якому лестило знайомство з великою художницею, легковажно освідчився у коханні. Для самотньої художниці це був промінчик тепла серед відчаю та безнадії її останніх тяжких років. Вона не на жарт закохалася, кликала в гості, сподівалася на зустріч. Але «несуджений» друг заховався в кущі, як писав Микола Кагарлицький. Листи, в яких вони говорять про свої почуття один до одного, знищили і Косарик, і Катерина Василівна.
10. Катерина Білокур і Яготин:
- була депутатом районної ради (обрана у 1955 році);
- дуже любила сидіти на березі Супою «над великою яготинською водою» і милуватися красою нашого міста, «бо в Яготині куди не повернися – скрізь картина»;
- з радістю сприйняла звістку про відкриття Яготинського районного музею 7 листопада 1960 року. Тяжкохвора, вона пообіцяла після одужання всі картини присвятити музеєві;
- померла у Яготинській районній лікарні;
- у Яготинській картинній галереї зібрана найбільша і найбільш повна колекція творів художниці;
- у Яготині встановлено пам’ятник К.Білокур (автор – скульптор Володимир Ганзенко, родом з с. Сулимівки);
- одна з вулиць нашого міста носить її ім’я.
11. У 1973 році, коли народжувалися перші задуми щодо створення в оселі Катерини Білокур музею, з’явилася ідея перезахоронення її праху на території садиби, можливо для створення цілісного меморіального комплексу. На засіданні виконавчого комітету Яготинської районної ради депутатів трудящих від 14 травня 1973 року було прийняте відповідне рішення (протокол № 9). З невідомих причин рішення не було виконане.
12. У 1990 році режисер Віктор Василенко створив фільм «Буйна», фінальні сцени якого знімали в Яготині. Виконавиця ролі Катерини Білокур Раїса Недашківська розповідала про курйозний випадок, який трапився з нею на зйомках. Коли актриса, загримована як виснажена невиліковною хворобою жінка в сільському вбранні, яка доживає останні дні, підійшла ввечері до Картинної галереї, щоб ще раз надихнутися картинами великої художниці, охоронець її не хотів впускати: приходьте, мов, бабусю, завтра, коли будуть наукові працівники. Врешті вони порозумілися.
